Be Very Special:

Сергій Радкевич – про іконопис, міні-резиденцію недалеко від Світязя та фестиваль Black Circle

Слово куратора

Володимир Воротньов,

художник, куратор проекту

Hennessy Be Very Special

 

Сергій Радкевич особливий для української сцени стріт-арту. Його винахід — унікальний мікс графіті/спрей-арту та традиційної іконописної пластики поза релігійним контекстом. За розпис стіни всередині приміщення Бесарабського ринку в Києві отримав другу премію PinchukArtPrize 2011 року. Сергій — професійний художник, закінчив Львівську академію мистецтв. Звідси оригінальний синтез фахових навиків з вуличним досвідом графіті. Незвичайний і експериментальний підхід художника відомий далеко за межами України. Цього року Сергій — знову фіналіст премії арт-центру Пінчука.

 
Філософія творчості

Я малював ще до того, як почав розмовляти, завжди цим займався. Замість того, щоб бавитися, малював. Якщо говорити про вуличну культуру, стріт-арт, графіті, для мене це почалося років 16 чи 18 тому. Відвідував художню школу, усі мої друзі малювали на вулиці якісь шрифти. Тож вирішив і собі спробувати, і мені сподобалося.

До 2000 років у Луцьку здебільшого малювали шрифтові композиції. У той час ми орієнтувалися на «400 мл», прогресивний український журнал. І, звичайно, мали знайомих, які діставали видання з-за кордону. Я пам’ятаю, що найбільше на мене вплинули болгарське і грецьке графіті. Я за своєю внутрішньою організацією досить конструктивно-раціональний, а роботи з Болгарії та Греції тоді були рвані, живі, агресивні, без певної конструктивності. Водночас у нас – вихолощені, чисті. Вони були антиподами до моїх робіт, і мене це привабило. Я розумів, що так не можу робити, але подобався спосіб.

З поліцією великих проблем не мав, бо досить швидко бігав. Досі мене ще ні разу не доганяли, хоча були погоні, та нас рятували кодові під’їзди, які вночі хтось не закрив. Цивільні ловили випадково, але відпускали, звичайно.

Іконописом почав займатися у 2010-2011 роках. Працював у трьох різних напрямках: на 5-6 курсі навчався в академії на монументальному живописі, займався вуличним мистецтвом, тоді більше стріт-артом, ніж графіті, й одночасно потрапив на розпис храму.

Коли я помітив, що роблю три різні справи, які між собою взагалі не пов’язані, спробував усе це об’єднати і, по суті, бути чесним перед самим собою.

Склалася досить цікава ситуація із розписом храму. Адже до цього його розписувала моя дружина. Однак її звільнили, тому що вона жінка і прийшла в спідниці, і ми просто зробили нверсію – я пішов замість неї. Насправді я спочатку несерйозно до цього ставився, прийшов із гігантськими тунелями, з проколеними бровою та язиком. Поступово, перебуваючи у цьому середовищі, почав знімати тунелі, усе це виймати. У той час я хотів займатися ще татуюванням, однак це відійшло на другий план і потім відпало.

Я взагалі є хейтером своїх робіт. Мені важливий процес створення. Коли робиш, обдумуєш щось, ти вдосконалюєшся, виростаєш з роботи, і вона залишається, а ти рухаєшся далі. Кожна моя робота сформувала мене тим, ким я є зараз.

Для мене дуже важлива серія «Упокій», створена в 2014 році, якраз у період Майдану. Це був найбільш емоційний проект. Серія мішеней, з’являлися сакральні обличчя, обличчя людей, які були першими вбиті на Майдані. Для мене це тяжка серія.

Я малював один проект у лісі на закинутій будові, коли мені зателефонували і сказали, що сьогодні 70 людей убили… А ти просто створюєш роботу, яка називається «Вбивця».

У той час у мене було сильне психологічне виснаження. Я зрозумів, що серію треба зупиняти, тому що сам себе знищую.

Проект «30 метрів над рівнем моря» присвячений моєму 30-літтю. Головна ідея — кожний рік як суб’єктивізація особи. Я раніше думав, що чим далі живеш, тим більше намагаєшся бути об’єктивним. Маючи дитину, ти помічаєш, що маленькі діти є найбільш емоційно об’єктивними до всього. Чим далі, тим більше ти суб’єктивізуєшся, закриваєшся. Ти створюєш якусь оцінку вартості, яка теж є досить умовною. Замість того, щоб ставати більш відкритим до світу, ти встановлюєш якісь рамки.

Уся робота складається з умовних знаків, які часто між собою не пересікаються. Наприклад, знизу фігура з обличчям, зверху віслюк — це мій автопортрет, бо я асоціюю себе з віслюком. Це походить і з іконописної практики, оскільки там є зооморфні зображення. Гравітаційне поле — асоціація соціальної гравітації, коли великі соціально-економічні закони, які найбільше прогинають гравітаційну сітку, змушують усіх інших працювати на основу, яка прогинає цю гравітацію. Пробую використовувати різні семантичні знаки.

Роботи на Бессарабському ринку — це проект минулого, і мені важко навіть повертатися назад. Він був створений більше на емоційному рівні. Є кілька додаткових контекстів того, чому вони там створені. По-перше, це небажання працювати всередині PinchukArtCentre, я зайшов усередину — і запах галереї мене злякав. Я розумів, що він поглинатиме всі роботи. По-друге, я читав про створення Бессарабського ринку.

Мене вразило, що там були одні з найбільших холодильних камер у 30-х роках, де зберігалися покійники, якщо не помиляюся, жертви Голодомору.

Їх туди звозили тимчасово. І ще один момент — присутність арабських працівників. Мені був цікавим спам серед арабського середовища, саме сакральна християнська тематика, тому що потім, коли я пояснював зображення, вони трохи нервувалися. Це був особистий досвід, практика комунікації.

Більшість моїх робіт створені в межах України, Європи і Росії, звичайно, були періоди, коли заїжджав туди (ред. – в Росію). Мав тимчасові проекти в Парижі, Ліоні. Є роботи у Франції, Німеччині, Польщі.

Деталі роботи

Щодо взаємозв’язку умовно академічної освіти, художньої школи і вуличного мистецтва, яким я тоді займався, то, на мій погляд, відбувалося взаємодоповнення. Здебільшого в академічному навчанні є уроки, перерви, завдання, і, звичайно, дітям це нудно. Оскільки подача, виклад інформації досить песимістичні. І поряд вулиця, тільки вона диктує тобі умови, погода, зруйновані і незруйновані приміщення... У всьому іншому ти сам робиш вибір, це твоя ініціатива, бажання, від цього залежить твоя робота. Напевно, якраз вулична структура особисто мене мотивувала працювати далі і взагалі розвиватися як художник. Більше емоцій було, ніж якогось конструктиву.

Надаю перевагу закинутим приміщенням, не дуже люблю відкриті публічні локації, фасади, багатоповерхівки, тому що це вже комунікація із середовищем, з реципієнтами. Дуже важко знайти спільну мову із сотнею людей, враховуючи їхні естетичні смаки. Здебільшого вони хотіли б бачити квіти, ромашки на фасадах. Тому я люблю андеґраунд, закинуті приміщення: ти щось додаєш і створюєш дисонанс у середовищі. Це те, що, мабуть, прийшло з вуличного середовища, від чого я кайфую.

Я не сказав би, що на вулиці імітую галерейне мистецтво. Просто захоплююся середовищем, намагаюся внести якусь частку до енергетики, яка там є, додаю фрагменти зображень, щоб змінити внутрішнє наповнення території.

Ідеального простору для стріт-артових робіт, мабуть, немає. Це залежить від емоційного стану, від конкретного побажання.

Найбільш комфортний простір для мене – коли є зруйнована стіна, де просто треш, і ти шукаєш у тому якийсь контекст, намагаєшся десь вписатися. Щоб і не зруйнувати середовище, але щось витягнути з нього.

Мені подобаються закинуті санаторії, пострадянські заводи. Якщо говорити про характеристику архітектури, імпонує пострадянська спадщина.

Стосовно комунікації людей, які є реципієнтами вуличного мистецтва, графіті чи стріт-арту, і тих, хто це продукує, важливою є інформаційна підготовка глядача. Потрібно розміщувати інформаційні таблиці у під’їздах будинку, де буде створено мурал, де будуть відомості про художника, його попередній досвід. Працює принцип телебачення, коли хтось приїжджає, а його вже знають. Треба правильно подавати цю інформацію населенню.

Мурали та міський простір

Вважаю, що мурали в Україні треба створювати в селах, тому що так відбувається комунікація непоєднуваного. Тобто те, що зараз там відбувається, це такий собі міні-треш, комунікація «культури пластмаси» і старої автентики.

Міні-резиденція та Black Circle

У мене є міні-резиденція — залишилася хатинка від бабусі недалеко від Світязя. Тут пройшло кілька заїздів з різними художниками, фотографами. Це молодь, яка готова приїхати на тиждень, пожити і попрацювати разом у сільському середовищі. Щодо комунікації, ми, наприклад, працювали там, де місцеві збирають гриби. Для людей це було не зрозуміло, тому що з’являється план будови, посеред лісу заливають бетон. Пояснюєш, що це імітація галереї, а наступного дня ми робимо в ній виставку. В такому середовищі класно працювати – люди відкриті, позитивно налаштовані.

Вони не розуміють, що відбувається, але зацікавлені. Бо якщо говорити про міське середовище, у ньому люди хочуть якоїсь афектації, ефекту, нових вражень.

Black Circle спочатку задумувався як пікнік. Десять людей, які між собою комунікували, хотіли організовувати пікніки на 7—10 днів. З часом ми помітили, що це переростає у гігантську двіжуху. До нас почали приїжджати 30-35 людей. Найголовніша умова – усе своїми силами, без спонсорства, це безплатний проект. Проживання в наметах, усі харчуються з одного казана. Географія учасників — Аргентина, Греція, Польща, Німеччина, Франція. Європейцям цікава занедбана радянська архітектура, які ще збереглася. Вони тут кайфують, їм не треба ніяких курортів.

Цього року була цікава практика: основні засновники фестивалю не приїхали, та ми навіть не помітили їхньої відсутності. Ми зрозуміли, що найголовніша ідея – підтримка цього руху. Суть спільноти, яку ми хотіли створити, збереглася. Хтось виходить, можливо, я наступного разу не приїду, але спільнота залишається. Проектом керує не конкретна людина, а сам рух, це найважливіше.

«У стріт-арті є негативна тенденція, коли художник набуває впізнаваності. Ти вже не дивуєшся, втомлюєшся, просто розумієш, що це повтор»

Одна з умов — щороку міняється розташування фестивалю. Наприклад, у нас були локації на Лумшорах. Це гігантські полонини, і ми наймали автомобілі, щоб нам завезли туди намети і речі. Торік розташувалися на ГЕС, там були фрагменти від недобудованої станції, навколо гори і річка. Потім працювали у Яремчі на закинутих, напівзруйнованих медсанаторіях з обваленими стінами. Кожного року змінюється локація і стає цікавіше.

Зараз я пробую в різноманітних залах, виставкових галереях експонувати різні проекти, максимально втратити ідентичність обличчя художника. У стріт-арті є негативна тенденція, коли художник набуває впізнаваності. Ти вже не дивуєшся, втомлюєшся, просто розумієш, що це повтор. Плюс це комфортно для колекціонерів: вони знають, що від тебе очікувати і як це можна продати.

Коментар

Костянтин Мішуков

художній керівник у Художники Літератори Артисти Музиканти

 

Я народився ще в Радянському Союзі і тоді такого поняття як стріт-арт не існувало. Коли з’явилися перші відеомагнітофони, я дуже захопився брейк-дансом і це зв’язало мене зі стріт-артом. Я знаю перших графіті-художників у нашій країні, та й сам, чесно кажучи, купував балони і малював одні з перших графіті в Києві… Мені дуже імпонує це мистецтво, але саме як арт-об’єкти, а не просто засмічування стін автографами або якимись незрозумілими наборами цифр...

Сергій
Радкевич

Be Very Special:

Сергій Радкевич – про іконопис, міні-резиденцію недалеко від Світязя та фестиваль Black Circle

Слово куратора

Володимир Воротньов,

художник, куратор проекту

Hennessy Be Very Special

Сергій Радкевич особливий для української сцени стріт-арту. Його винахід — унікальний мікс графіті/спрей-арту та традиційної іконописної пластики поза релігійним контекстом. За розпис стіни всередині приміщення Бесарабського ринку в Києві отримав другу премію PinchukArtPrize 2011 року. Сергій — професійний художник, закінчив Львівську академію мистецтв. Звідси оригінальний синтез фахових навиків з вуличним досвідом графіті. Незвичайний і експериментальний підхід художника відомий далеко за межами України. Цього року Сергій — знову фіналіст премії арт-центру Пінчука.

 
Філософія творчості

Я малював ще до того, як почав розмовляти, завжди цим займався. Замість того, щоб бавитися, малював. Якщо говорити про вуличну культуру, стріт-арт, графіті, для мене це почалося років 16 чи 18 тому. Відвідував художню школу, усі мої друзі малювали на вулиці якісь шрифти. Тож вирішив і собі спробувати, і мені сподобалося.

До 2000 років у Луцьку здебільшого малювали шрифтові композиції. У той час ми орієнтувалися на «400 мл», прогресивний український журнал. І, звичайно, мали знайомих, які діставали видання з-за кордону. Я пам’ятаю, що найбільше на мене вплинули болгарське і грецьке графіті. Я за своєю внутрішньою організацією досить конструктивно-раціональний, а роботи з Болгарії та Греції тоді були рвані, живі, агресивні, без певної конструктивності. Водночас у нас – вихолощені, чисті. Вони були антиподами до моїх робіт, і мене це привабило. Я розумів, що так не можу робити, але подобався спосіб.

З поліцією великих проблем не мав, бо досить швидко бігав. Досі мене ще ні разу не доганяли, хоча були погоні, та нас рятували кодові під’їзди, які вночі хтось не закрив. Цивільні ловили випадково, але відпускали, звичайно.

Іконописом почав займатися у 2010-2011 роках. Працював у трьох різних напрямках: на 5-6 курсі навчався в академії на монументальному живописі, займався вуличним мистецтвом, тоді більше стріт-артом, ніж графіті, й одночасно потрапив на розпис храму.

Коли я помітив, що роблю три різні справи, які між собою взагалі не пов’язані, спробував усе це об’єднати і, по суті, бути чесним перед самим собою.

Склалася досить цікава ситуація із розписом храму. Адже до цього його розписувала моя дружина. Однак її звільнили, тому що вона жінка і прийшла в спідниці, і ми просто зробили нверсію – я пішов замість неї. Насправді я спочатку несерйозно до цього ставився, прийшов із гігантськими тунелями, з проколеними бровою та язиком. Поступово, перебуваючи у цьому середовищі, почав знімати тунелі, усе це виймати. У той час я хотів займатися ще татуюванням, однак це відійшло на другий план і потім відпало.

Я взагалі є хейтером своїх робіт. Мені важливий процес створення. Коли робиш, обдумуєш щось, ти вдосконалюєшся, виростаєш з роботи, і вона залишається, а ти рухаєшся далі. Кожна моя робота сформувала мене тим, ким я є зараз.

Для мене дуже важлива серія «Упокій», створена в 2014 році, якраз у період Майдану. Це був найбільш емоційний проект. Серія мішеней, з’являлися сакральні обличчя, обличчя людей, які були першими вбиті на Майдані. Для мене це тяжка серія.

Я малював один проект у лісі на закинутій будові, коли мені зателефонували і сказали, що сьогодні 70 людей убили… А ти просто створюєш роботу, яка називається «Вбивця».

У той час у мене було сильне психологічне виснаження. Я зрозумів, що серію треба зупиняти, тому що сам себе знищую.

Проект «30 метрів над рівнем моря» присвячений моєму 30-літтю. Головна ідея — кожний рік як суб’єктивізація особи. Я раніше думав, що чим далі живеш, тим більше намагаєшся бути об’єктивним. Маючи дитину, ти помічаєш, що маленькі діти є найбільш емоційно об’єктивними до всього. Чим далі, тим більше ти суб’єктивізуєшся, закриваєшся. Ти створюєш якусь оцінку вартості, яка теж є досить умовною. Замість того, щоб ставати більш відкритим до світу, ти встановлюєш якісь рамки.

Уся робота складається з умовних знаків, які часто між собою не пересікаються. Наприклад, знизу фігура з обличчям, зверху віслюк — це мій автопортрет, бо я асоціюю себе з віслюком. Це походить і з іконописної практики, оскільки там є зооморфні зображення. Гравітаційне поле — асоціація соціальної гравітації, коли великі соціально-економічні закони, які найбільше прогинають гравітаційну сітку, змушують усіх інших працювати на основу, яка прогинає цю гравітацію. Пробую використовувати різні семантичні знаки.

Роботи на Бессарабському ринку — це проект минулого, і мені важко навіть повертатися назад. Він був створений більше на емоційному рівні. Є кілька додаткових контекстів того, чому вони там створені. По-перше, це небажання працювати всередині PinchukArtCentre, я зайшов усередину — і запах галереї мене злякав. Я розумів, що він поглинатиме всі роботи. По-друге, я читав про створення Бессарабського ринку.

Мене вразило, що там були одні з найбільших холодильних камер у 30-х роках, де зберігалися покійники, якщо не помиляюся, жертви Голодомору.

Їх туди звозили тимчасово. І ще один момент — присутність арабських працівників. Мені був цікавим спам серед арабського середовища, саме сакральна християнська тематика, тому що потім, коли я пояснював зображення, вони трохи нервувалися. Це був особистий досвід, практика комунікації.

Більшість моїх робіт створені в межах України, Європи і Росії, звичайно, були періоди, коли заїжджав туди (ред. – в Росію). Мав тимчасові проекти в Парижі, Ліоні. Є роботи у Франції, Німеччині, Польщі.

Деталі роботи

Щодо взаємозв’язку умовно академічної освіти, художньої школи і вуличного мистецтва, яким я тоді займався, то, на мій погляд, відбувалося взаємодоповнення. Здебільшого в академічному навчанні є уроки, перерви, завдання, і, звичайно, дітям це нудно. Оскільки подача, виклад інформації досить песимістичні. І поряд вулиця, тільки вона диктує тобі умови, погода, зруйновані і незруйновані приміщення... У всьому іншому ти сам робиш вибір, це твоя ініціатива, бажання, від цього залежить твоя робота. Напевно, якраз вулична структура особисто мене мотивувала працювати далі і взагалі розвиватися як художник. Більше емоцій було, ніж якогось конструктиву.

Надаю перевагу закинутим приміщенням, не дуже люблю відкриті публічні локації, фасади, багатоповерхівки, тому що це вже комунікація із середовищем, з реципієнтами. Дуже важко знайти спільну мову із сотнею людей, враховуючи їхні естетичні смаки. Здебільшого вони хотіли б бачити квіти, ромашки на фасадах. Тому я люблю андеґраунд, закинуті приміщення: ти щось додаєш і створюєш дисонанс у середовищі. Це те, що, мабуть, прийшло з вуличного середовища, від чого я кайфую.

Я не сказав би, що на вулиці імітую галерейне мистецтво. Просто захоплююся середовищем, намагаюся внести якусь частку до енергетики, яка там є, додаю фрагменти зображень, щоб змінити внутрішнє наповнення території.

Ідеального простору для стріт-артових робіт, мабуть, немає. Це залежить від емоційного стану, від конкретного побажання.

Найбільш комфортний простір для мене – коли є зруйнована стіна, де просто треш, і ти шукаєш у тому якийсь контекст, намагаєшся десь вписатися. Щоб і не зруйнувати середовище, але щось витягнути з нього.

Мені подобаються закинуті санаторії, пострадянські заводи. Якщо говорити про характеристику архітектури, імпонує пострадянська спадщина.

Стосовно комунікації людей, які є реципієнтами вуличного мистецтва, графіті чи стріт-арту, і тих, хто це продукує, важливою є інформаційна підготовка глядача. Потрібно розміщувати інформаційні таблиці у під’їздах будинку, де буде створено мурал, де будуть відомості про художника, його попередній досвід. Працює принцип телебачення, коли хтось приїжджає, а його вже знають. Треба правильно подавати цю інформацію населенню.

Мурали та міський простір

Вважаю, що мурали в Україні треба створювати в селах, тому що так відбувається комунікація непоєднуваного. Тобто те, що зараз там відбувається, це такий собі міні-треш, комунікація «культури пластмаси» і старої автентики.

Міні-резиденція та Black Circle

У мене є міні-резиденція — залишилася хатинка від бабусі недалеко від Світязя. Тут пройшло кілька заїздів з різними художниками, фотографами. Це молодь, яка готова приїхати на тиждень, пожити і попрацювати разом у сільському середовищі. Щодо комунікації, ми, наприклад, працювали там, де місцеві збирають гриби. Для людей це було не зрозуміло, тому що з’являється план будови, посеред лісу заливають бетон. Пояснюєш, що це імітація галереї, а наступного дня ми робимо в ній виставку. В такому середовищі класно працювати – люди відкриті, позитивно налаштовані.

Вони не розуміють, що відбувається, але зацікавлені. Бо якщо говорити про міське середовище, у ньому люди хочуть якоїсь афектації, ефекту, нових вражень.

Black Circle спочатку задумувався як пікнік. Десять людей, які між собою комунікували, хотіли організовувати пікніки на 7—10 днів. З часом ми помітили, що це переростає у гігантську двіжуху. До нас почали приїжджати 30-35 людей. Найголовніша умова – усе своїми силами, без спонсорства, це безплатний проект. Проживання в наметах, усі харчуються з одного казана. Географія учасників — Аргентина, Греція, Польща, Німеччина, Франція. Європейцям цікава занедбана радянська архітектура, які ще збереглася. Вони тут кайфують, їм не треба ніяких курортів.

Цього року була цікава практика: основні засновники фестивалю не приїхали, та ми навіть не помітили їхньої відсутності. Ми зрозуміли, що найголовніша ідея – підтримка цього руху. Суть спільноти, яку ми хотіли створити, збереглася. Хтось виходить, можливо, я наступного разу не приїду, але спільнота залишається. Проектом керує не конкретна людина, а сам рух, це найважливіше.

«У стріт-арті є негативна тенденція, коли художник набуває впізнаваності. Ти вже не дивуєшся, втомлюєшся, просто розумієш, що це повтор»

Одна з умов — щороку міняється розташування фестивалю. Наприклад, у нас були локації на Лумшорах. Це гігантські полонини, і ми наймали автомобілі, щоб нам завезли туди намети і речі. Торік розташувалися на ГЕС, там були фрагменти від недобудованої станції, навколо гори і річка. Потім працювали у Яремчі на закинутих, напівзруйнованих медсанаторіях з обваленими стінами. Кожного року змінюється локація і стає цікавіше.

Зараз я пробую в різноманітних залах, виставкових галереях експонувати різні проекти, максимально втратити ідентичність обличчя художника. У стріт-арті є негативна тенденція, коли художник набуває впізнаваності. Ти вже не дивуєшся, втомлюєшся, просто розумієш, що це повтор. Плюс це комфортно для колекціонерів: вони знають, що від тебе очікувати і як це можна продати.

Коментар

Костянтин Мішуков

художній керівник у Художники Літератори Артисти Музиканти

Я народився ще в Радянському Союзі і тоді такого поняття як стріт-арт не існувало. Коли з’явилися перші відеомагнітофони, я дуже захопився брейк-дансом і це зв’язало мене зі стріт-артом. Я знаю перших графіті-художників у нашій країні, та й сам, чесно кажучи, купував балони і малював одні з перших графіті в Києві… Мені дуже імпонує це мистецтво, але саме як арт-об’єкти, а не просто засмічування стін автографами або якимись незрозумілими наборами цифр...

The Hennessy Ginger
Very Special Cocktail
  • 1 ½ долі Hennessy Very Special
  • 3 ½ долі імбирного елю

Налийте Hennessy Very Special в келих типу Highball, наповніть кубиками льоду по вінця, долийте імбирний ель. Прикрасьте часточкою лайму та шматочком свіжого імбиру.

НАДМІРНЕ СПОЖИВАННЯ АЛКОГОЛЮ ШКІДЛИВЕ ДЛЯ ВАШОГО ЗДОРОВ’Я
Вам вже виповнилося 18 років?
Ні
Так
На жаль, Вы не можете потрапити на HENNESSY.COM, так як Ви не досягли віку для легальної купівлі та споживання
Надмірне споживання алкоголю шкідливе для вашого здоров'я
Bring
Color to the Mix
Visit the project
Art
of Tattoo
Visit the project
НАДМІРНЕ СПОЖИВАННЯ АЛКОГОЛЮ ШКІДЛИВЕ ДЛЯ ВАШОГО ЗДОРОВ’Я